Флот Української Держави та УНР в 1917-1921 рр.

 

Уривок з книги А. Данілова "Український флот біля джерел відродження"




Опубліковано: Данілов. А. Український флот: біля джерел відродження. - К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2001, с. 333-349.

 

 

У своїй науковій праці «Трагедія Українського Чорноморського флоту 1917—1920 рр.» завідуючий відділом Інституту українознавства Київського державного університету імені Тараса Шевченка Володимир Сергійчук подає документи, розшукані ним в архівах Києва і Санкт-Петербурга, які свідчать як про патріотизм українців-чорноморців, так і їхню трагедію в спробі відродити повноцінний Український флот на Чорному морі після Лютневої революції в Росії 1917 року. Багато чого із їхнього досвіду може стати в нагоді і сьогоднішнім будівничим Військово-Морських Сил України. Ось ці документи.

Н А К А З

депутатам от Гельсингфорской Украинской Рады,

посылаемым в г. Севастополь

Граждане депутаты!

 

 

Посылая Вас на берега издревле близкого нам, украинцам, Черного моря с горячим приветствием Севастопольской Украинской Раде, просим Вас передать братский привет и всем другим национальностям, входящим в состав Черноморского флота, а также гарнизона и населения Севастополя, и сказать им, что мы, здешние украинцы, заброшенные судьбой на Дальний Север, хотя и провозгласили своим лозунгом автономию дорогой нам Украины, но отделяться не намерены и как ныне, так и всегда грудью будем отстаивать от внутренних и внешних врагов свободу и неприкосновенность границ нашей общей великой Федеративной Российской республики. С тем вместе просим вас сообщить Севастопольской Украинской Раде нижеследующие наши пожелания по отношению к будущей автономии нашей Украины, широко раскинувшейся теперь до моря Черного и до подножья гор Кавказа...

Относительно Балтийского флота Г.У.Рада высказывает пожелания, конечно, если этому не воспрепятствуют технические условия, укомплектовать теперь же некоторые из судов украинцами, наполнив суда с наибольшим составом из украинцев, таковыми из других судов такого же типа.

Что касается судов Черноморского флота, пополняемого и теперь по преимуществу украинцами, то Г.У.Рада настаивает, чтобы все дальнейшие пополнения судов этого флота производились бы только лишь украинцами.

По вопросу о национализации школы Г.У.Рада настаивает, чтобы эта реформа была проведена в жизнь, в Украине насколько возможно скорее, для чего, по ее мнению, необходимо теперь же организовывать курсы учителей украинского языка. По крайней мере, в низших школах украинский язык должен быть введен с начала будущего учебного года.

Право владения землею и недрами ее в пределах Украины всецело принадлежит уроженцам Украины... 

 

 

г.Гельсингфорс,

Мая 6-го дня 1917 года

Голова Г.У.Рады Иванченко,

Товарищ Головы Пащенко,

Депутаты: Г.Лымарь и Дудкин 

 

 

Статут

Чорноморського Українського Військового Комітету



Чорноморський Український Військовий Комітет має своїм завданням організувати українців-вояків Чорного моря, а також усього узбережжя його.

1. Перше завдання Чорноморського Українського Військового Комітету — вжити заходи, щоб мати зв’язок з Українською Центральною Радою, Українським Військовим Генеральним Комітетом, а також усіма українськими організаціями Чорного моря і його узбережжя.

2. Проводити в життя всі розпорядження Українського Військового Генерального Комітету.

3. Якщо найскоріше організувати просвітні гуртки в кожній частині армії і флоту, де є українці, то...

(Далі йдеться про порядок обрання комітету і склад його.)

 

 

Постановление

общего собрания воинов-украинцев Черноморского флота и гарнизона,

а также рабочих и граждан города Севастополя 

 

 

Общее собрание воинов-украинцев Черноморского флота и гарнизона, а также рабочих и граждан города Севастополя, обсудив инструкцию Временного Российского правительства Украинскому Генеральному секретариату от 4 августа сего года, самым решительным образом протестует против формы и содержания этой инструкции и требует:

1. Утверждения Временным правительством полностью статуса Украинского Генерального секретариата, одобренного и утвержденного представителями всего украинского народа в лице Центральной Рады.

2. Обязательного признания генеральных секретарей: а) по военным делам; б) юстиции; в) путей сообщения; г) почт и телеграфа.

3. Признания Украинского Генерального Войскового Комитета правомочным военным органом.

4. Учреждения при штабе командующего Черноморским флотом должности генерального комиссара по украинским военным делам на основании соглашения Временного правительства с Центральной Радой в Киеве 7 июля 1917 года.

5. Признания Черноморского Украинского Войскового Комитета военно-административным органом по вопросам, касающимся воинов-украинцев Черноморского флота и гарнизона Севастополя.

6. Считая изъятие из состава автономной Украины губерний: Екатеринославской (орлиного гнезда запорожцев), Харьковской, Херсонской и материковой части Таврической, сплошь населенных украинцами, необъяснимым и произвольным отторжением одной части украинского народа от другой, собрание требует включения поименнованных губерний в состав автономной Украины.

7. Обеспокоенные все усиливающимся в Киеве контрреволюционным движением и открытой деятельностью темных сил, украинцы-воины Черноморского флота и гарнизона г. Севастополя категорически заявляют, что в случае какого-либо насилия над Центральной Радой они все, как один человек, с оружием в руках грудью выступят на ее защиту, не останавливаясь перед жертвами для любимой освобожденной Украины.

8. Собрание ждет от Временного правительства удовлетворения всех категорических требований Центральной Рады.

Севастополь. Августа 8 дня 1917 года.

Председатель Шиулко.

Писарь Я.Галюк.

 

 

СТАВКА—НАМОРШТАВЕРХ

ПЕТРОГРАД—МИНМОР

КРЕЙСЕР «СВЕТЛАНА» 

 

 

Сегодня, празднуя Украину, по заявлению Украинской Рады и по постановлению Центрального комитета флота в 8 часов были подняты стеньговые Украинские флаги с тем, чтобы вечером их опустить точка. Миноносец «Завидный» поднял вместо Андреевского на гафеле Украинский флаг точка. Несмотря на предъявленное требование Центральным комитетом о замене Украинского флага Андреевским, «Завидный», поддерживаемый Украинской Радой, флаг не спускает точка. Несмотря на постановление Центрального комитета, стеньговые Украинские флаги вечером тоже не спущены точка Украинцы постановили держать их до Учредительного собрания точка. Центральный комитет против таких самочинных выступлений и обратился во Всероссийский Центрофлот за разъяснением точка. Назавтра для решения вопроса Центральный Комитет собирает председателей всех судовых и береговых комитетов и председателя Украинской Рады точка.

 

 

ЗАСЕДАНИЕ КОМИССИИ УКРАИНЦЕВ СОВМЕСТНО С СУДОВЫМ КОМИТЕТОМ

ЭСКАДРЕННОГО МИНОНОСЦА «ЗАВИДНЫЙ»

 

Мы, украинцы эскадренного миноносца «Завидный», подняли свой национальный Украинский флаг на гафеле для того,чтобы показать, что, несмотря на вековой гнет, все-таки живы сыны нашей славной матери Украины. Этим мы показали, что мы, равно как и вся демократия России, требуем провозглашения Российской Федеративной Демократической Республики, а следовательно, требуем автономии как для других, так и для своей родной и дорогой матери Украины. Поднятием флага мы показали, что мы представляем собою силу и что эту силу мы применим для достижения своих заветных стремлений, для восстановления прав всех угнетенных народов. 

 

 

***


Гадаю, що слушними є деякі висновки із дослідження доктора історичних наук полковника Дмитра Сидорука «Військово-Морський Флот України: народження та боротьба за його життя (1917—1920)».

Автор ставить запитання і дає відповідь:...Необхідно перш за все вияснити: чи були на той час (1917—1918 рр.) умови для народження Українського Військово-Морського Флоту?

Аналіз архівних документів, спогадів ветеранів флоту, інших історичних матеріалів свідчить: по-перше, дух волі, навіяний Лютневою революцією 1917 року, дав можливість народу України, як і народам Польщі, Фінляндії та іншим, що входили до складу Російської імперії, стати на шлях національного відродження, розвитку своєї державності. Але для України, морські кордони якої складають понад 1.700 км, не могло бути і мови про самостійність без Військово-Морського Флоту. Тому Центральна Рада вважала побудову Українського флоту справою державотворення.

По-друге, керівництво України покладало великі надії на українізацію Чорноморського флоту. І це було не безпідставно, бо він стояв безпосередньо на варті українських земель. Його особовий склад, укомплектований призовниками флоту за територіальною ознакою, був на 70% призову з українських губерній. Крім цього, реалізація матеріальних та інших потреб Чорноморського флоту здійснювалася, як правило, за рахунок українських регіонів.Тому при створенні незалежної держави українізація Чорноморського флоту мала цілком природний вигляд.

По-третє, значна частина командування Чорноморського флоту після утворення Центральної Ради виступила за українізацію флоту. Сам командувач віце-адмірал Колчак О.В., родом з Херсону, не протидіяв розвитку українського національного руху на Чорноморському флоті. Контр-адмірал Саблін М.П. увійшов до Центрального проводу Української Ради Чорноморського флоту. Контр-адмірал Остроградський М.М. (нащадок гетьмана Апостола) брав активну участь у побудові Українського флоту. Савченко-Більський В.О., підполковник, навесні 1917 року організував і очолив Українську Чорноморську громаду, активно проводив українізацію флотського екіпажу у Севастополі.

По-четверте, особливу роль у справі створення Військово-Морського флоту відіграв український національний рух. У Севастополі ще з 1905 року існував український гурток «Кобзар», що послужив осередком в організації навесні 1917 року Ради Української Чорноморської громади (голова В.Лащенко). Створена Рада займалася українською агітаційно-пропагандистською, просвітницькою діяльністю, мала свій національний прапор, надсилала на всі українські військові з’їзди в Києві делегатів від Чорноморського флоту. При її активній участі вже в квітні були організовані і діяли майже на всіх кораблях Чорноморського флоту Ради українців.

Таким чином, зазначені обставини, що склалися на Україні та Чорноморському флоті після Лютневої революції 1917 року, природно обумовили практичні дії моряків щодо українізації кораблів (екіпаж міноносця «Завидный» підняв український прапор в жовтні, команда крейсера «Память Меркурия» — в листопаді, особовий склад лінкора «Воля» — в грудні і таке ін.).

У свою чергу перехід окремих морських сил Чорноморського флоту на бік України примусив органи влади 22 грудня 1917 року заснувати в Києві Генеральне секретарство морських справ (з березня 1918 року — Морське Міністерство) під проводом Д.Антоновича. 14 січня 1918 року Центральною Радою України було ухвалено тимчасовий закон про флот України, в якому визначалося, що «УНР переймає на себе всі зобов’язання Російського уряду щодо Чорноморського флоту і утримання «фльоти та портів». Крім цього, затверджувався блакитного і жовтого кольорів прапор Українського військового флоту. Так послідовно, на підставі об’єктивних і суб’єктивних передумов, в Україні після Лютневої (1917) революції з’явилися перші морські сили, що стали на захист її безпеки, та керівні флотські органи.

Одначе спроби українців створити свій флот наштовхнулися на опір національних, класових і міжнародних сил. Так, 10 грудня 1917 року Курултай проголосив Крим Кримськотатарською Республікою (Севастополь кримські татари вважали своїм містом). Монархістські сили бачили Крим, Чорноморський флот у складі відновленої Російської імперії. Більшовики після жовтневих подій 1917 року виступили за Крим і Чорноморський флот у складі Радянської Росії. Складали свої загарбницькі плани щодо Криму та Чорноморського флоту Німеччина, Туреччина, Румунія та інші країни.

Між вищевказаними силами розгорнулася боротьба, яка особливо посилилась з грудня 1917 року. Найбільш активну участь в ній брали більшовики. Щоб привабити на свій бік матроські маси, органи радянської влади здійснювали політику демократизації флоту (скасували військові звання, старі державні нагороди, запровадили виборність командирів, загальну військову повинність замінили добровільною службою і таке інше). На флоті діяли різні партії.

Не чинили опору здійсненню політики демократизації і українські органи влади. Це цілком зрозуміло. Демократизація не закривала шлях українізації флоту. Більше того, в Четвертому універсалі Центральної Ради говорилось, що необхідно «... після затвердження мирових договорів розпустити армію зовсім, на місце постійної армії завести народну міліцію ...»

На перший погляд заходи демократизації відповідали загальнолюдським нормам поведінки: справедливості, рівноправності, злагоді, миру. Але це тільки на перший погляд. За суттю ці рішення були передчасними, флотські маси за своїм духовним рівнем ще не були готові цивілізовано їх сприйняти. Тому наслідки їх застосування носили революційний, а не еволюційний характер і не створювали, а руйнували традиції флотського братства, дружби, протиставляли командний склад підлеглому, розділяли співвітчизників на своїх і ворогів, стимулювали анархію і порушення військової дисципліни, підштовхували моряків до помсти один одному.

Як наслідок політики на Чорноморському флоті, вже в грудні 1917 року скоїлась трагедія: матроси в Севастополі вчинили самосуд над офіцерами. Було розстріляно понад 40 чоловік. У лютому 1918 року у моряків-чорноморців сталася друга «різня». Жертвами її виявилися віце-адмірал Василевський, контр-адмірал Львів, капітан 1 рангу Різенкампф, капітан 2 рангу Яковлєв та ін. Всього під час лютневого «зведення рахунків» на флоті загинуло понад 200 чоловік.

Мали місце конфліктні сутички між особовим складом флоту і на ґрунті міжнаціональних протиріч. Так, на знак протесту проти підняття в листопаді 1917 року на крейсері «Память Меркурия» українського прапора 200 чоловік (близько 40% екіпажу) залишили корабель. Міжнаціональні суперечності виникали також на інших кораблях і загрожували кровопролиттям.

Ось такі далеко неповні наслідки запровадження політичних заходів на Чорноморському флоті.

Велика флотська сім’я військових моряків виявилась розколотою на протилежні полюси за класовою та національною ознаками. Це дало змогу політичним силам знайти і спертися на своїх прибічників у боротьбі за владу, за Чорноморський флот.

Внаслідок цілого ряду причин (соціальний склад флоту, ідеологічне, матеріальне забезпечення та ін.) сталося так, що значна частина військових моряків виступила на боці більшовиків, а Севастопольська Рада депутатів і Чорноморський Центрофлот відмовилися виконати постанову Центральної Ради про заборону вступати у зв’язки з Радянською Росією. В їхній спільній заяві говорилося: «Центральная Рада выражает интересы не трудящегося населения и является органом контрреволюции, поэтому приказания ее выполняться Черноморским флотом не будут».

Більше того, голова Ради Народних Комісарів Росії В.Ленін 28 січня 1918 року дав наказ Морському Революційному Комітету про виділення 2 000 матросів проти «буржуазної Ради». Наслідок відомий: розгорнулась збройна боротьба .

Військові моряки боролися як на боці Української Центральної Ради, так і проти неї. Однак сили виявилися нерівними, і війська Центральної Ради на початку 1918 року були вимушені залишити Київ і відступити в західні землі України.

Складне становище, в якому опинилися політичні сили України, підштовхнуло Центральну Раду на підписання 16 лютого 1918 р. з Німеччиною угоди про надання допомоги українському народові в боротьбі з більшовиками.

Німецькі війська зразу ж перейшли у наступ вглиб України і допомогли Центральній Раді на початку березня 1918 року повернутися до Києва і очолити державну владу. А в квітні вони вже діяли в Криму, наближаючись до Севастополя.

Німецька загроза викликала занепокоєння у моряків-чорноморців, особливо у більшовиків. 23 квітня 1918 року Російська Рада Народних Комісарів наказала флоту залишити Севастополь і перебазуватися до Новоросійська. З цього приводу сім днів у військових частинах і на кораблях вирувала гаряча дискусія — йти до Новоросійська чи стати на бік Центральної Ради.

І ось 29 квітня в Севастополі на нараді представників Чорноморського флоту було ухвалено: розпорядження російського уряду не виконувати, флот передати Центральній Раді. Тоді командувач Чорноморським флотом контр-адмірал Саблін М.П. віддав наказ підняти на кораблях національний прапор України. Абсолютна більшість екіпажів кораблів і суден виконала наказ командувача. В радіограмі до Києва контр-адмірал Саблін сповістив, що Севастопольська фортеця і флот підняли українські прапори.

Таким чином, 29 квітня 1918 року після довгих страждань відбулося народження Українського Військово-Морського Флоту. Рішення було законне: так проголосували самі моряки. Рівно через рік Морським Міністерством 29 квітня 1919 року було встановлено Днем свята Українського Державного Флоту і Українського Чорного моря. З цієї нагоди військові моряки були нагороджені ювілейною бронзовою медаллю.

Великі муки винесла Україна, щоб дати життя Військово-Морському Флоту. Однак ще більші випробування її чекали в боротьбі за його існування. Вони розпочалися буквально з дня народження флоту. Так, німецьке командування в Криму відмовилося вести переговори з делегацією моряків і продовжувало наступати на Севастополь. Не надійшла відповідь із Києва від Центральної Ради на телеграму контр-адмірала Сабліна М.П. про підданість флоту Україні. Та і не могло це статися, бо 29 квітня здійснився державний переворот, і уряд Центральної Ради перестав існувати. До влади прийшов Павло Скоропадський, обраний з’їздом хліборобів гетьманом України. Становище в Севастополі стало ще більш напруженим, суперечливим.

Шукаючи вихід, представники кораблів флоту ввечері того ж дня (29 квітня) ухвалили: не коритися новому українському уряду. Командувач Чорноморським флотом контр-адмірал Саблін М.П., виконуючи рішення зборів, віддав наказ на перехід кораблів до Новоросійська.

Вийшло понад 20 кораблів різних класів, в тому числі 2 лінкори («Воля», «Свободная Россия»), на яких нараховувалося 3,5 тис. чоловік. У базі флоту залишилася основна частина лінкорів, крейсерів, всі підводні човни, велика кількість менших класом кораблів та суден. Фактично здійснився розкол флоту. Одна частина його зберігала вірність Україні і залишалася в Севастополі, інша пішла до Новоросійська, піднявши прапори Росії.

Далі доля флоту ще більше ускладнилась. 1 травня 1919 року німецькі війська ввійшли до Севастополя і розпочали хазяйнувати: на кораблях підняли свої прапори, виставили варту і проголосили про їхній тимчасовий полон. Потім почалось пограбування флотського майна. Декілька кораблів, суден, в тому числі есмінець «Зоркий», було укомплектовано німецькими командами моряків і використовувались для потреб німецьких військ. Крейсер «Прут», колишній турецький крейсер «Меджедіє», який в 1915 році затонув під Одесою і був піднятий і приведений до ладу моряками Чорноморського флоту, було передано Туреччині. Німецькі війська поводили себе в Севастополі, як на завойованій території.

Таке ставлення ображало моряків-чорноморців і викликало відповідну реакцію. Вони зверталися зі скаргами до Українського Морського міністерства, яке у свою чергу направляло ноти, зауваження німецькому командуванню, що дружня Німеччина не повинна так діяти. Але відповіді з німецького боку, як правило, носили ухильний характер, а поведінка їхніх військ мало чим змінювалася.

Знаходився в пошуках покращення взаємовідносин з німецьким командуванням і контр-адмірал Остроградський М.М., виконуючий обов’язки головного представника Української держави в Криму.

Між Остроградським М.М. і командувачем німецькими військами генералом фон Кошем виникли суперечності. Тому Остроградський був звільнений від обов’язків, і 10 червня призначено представником Української держави контр-адмірала Клочковського В’ячеслава.

Військові моряки не витримували принижень, тому залишали кораблі і подавались хто куди... Більше того, німецьке командування саме проголосило скорочення на 75% штатів робітників Севастопольського порту. Тому загроза ліквідації Українського флоту і його головної військово-морської бази ще більше посилилась.

Крім того, на Севастополь претендував Кримський крайовий уряд на чолі з генералом Сулькевичем М.А., який 25 червня проголосив півострів незалежною державою. Уряд Сулькевича М.А. планував у перспективі будувати в Криму татарське ханство під протекторатом Туреччини. Для флоту України складалось незрозуміле становище, коли доводилося користуватися базою, яка йому не належала.

У цей же критичний час велась гостра боротьба між німецькою та українськими сторонами, з одного боку, і більшовицькою Росією, з іншого — за повернення Чорноморської ескадри із Новоросійська до Севастополя. Наслідки трагічного протистояння всім відомі: одна частина кораблів і суден була затоплена своїми екіпажами, інша повернулася до Севастополя під українське підданство, де потрапила під тимчасовий арешт німецьких військових органів.

Таким чином, Український військовий флот після свого народження опинився в надзвичайно складному становищі. Однак і в таких умовах боротьба за його існування не припинялася. Уряд Павла Скоропадського, використовуючи гальма економічної блокади, дипломатичних та політичних заходів, зумів ослабити потяг Сулькевича М.А. до незалежності Криму і дещо покращити умови розвитку флоту.

Поступово, завдяки обережним діям Морського міністерства, державного представника України в Криму контр-адмірала Клочковського В., вдалось значно усунути протиріччя у відносинах моряків з німецьким командуванням. У результаті було зараховано майже весь особовий склад флоту, що перебував у Криму, на українську службу. Моряки складали військову присягу і клялись Всемогутнім Богом, Святим Євангелієм, що будуть служити Українській державі, не шкодуючи свого життя, вірно і щиро, аж до останньої краплини крові. Саме такі слова містив текст військової присяги.

Морське міністерство не чекало, коли буде переданий Україні весь флот, а напрацьовувало матеріали для законодавчої бази. Тому вже влітку 1918 року були видані закони про флот: військовий прапор, вимпел кораблів, уніформа та інше. Основною метою прийнятих законів було надання символіці Українського Чорноморського флоту державницької форми.

Восени 1918 року, коли німецькі війська повернули Україні майже всі кораблі, інші засоби Чорноморського флоту, Павло Скоропадський видав наказ (12 листопада) про бойовий розклад флоту та тимчасовий табель кораблів і штабів, щоб призначити на них старшин, священиків і кондукторів. Другим наказом гетьман оголосив набір новобранців до Військово-Морських Сил України. Вживалися заходи, щоб наповнити особовим складом Український флот і таким чином його відроджувати.

Одначе здійснити закони не вдалося. У другій половині грудня 1918 року німецькі війська покинули Севастополь і інші причорноморські регіони. На їхнє місце прибули морські сили країн Антанти, окупували Севастополь, захопили кораблі і ділили здобич. Життя Українського флоту ще більше ускладнилось.

У той же час Павло Скоропадський, позбувшись підтримки німецьких військ, 14 грудня зрікся влади, передавши її своєму урядові, а той в свою чергу — Директорії. Так розпочалася третя фаза української державності — доба Директорії УНР (Української Народної Республіки).

26 грудня 1918 р. Директорія призначила свій перший уряд на чолі з Володимиром Чехівським. Морським міністерством керував старший лейтенант Михайло Білінський, людина вогняної енергії, кришталевої чесності, з доброю військовою освітою і службовим досвідом, державницьким поглядом на життя...

Морське міністерство, очолене Білінським М.І., вже у січні зуміло провести в життя закони: про штати, флот, гардемаринську школу. Було надіслано комісії Міністерства до Миколаївського та Херсонського портів. Наказом Морського відомства 25 січня присвоєно назви кораблям Українського флоту, які будувалися в Миколаєві: лінкор «Свободна Україна», крейсери «Гетьман Богдан Хмельницький» («Червона Україна»), «Гетьман Петро Дорошенко» («Красный Кавказ»), «Гетьман Петро Сагайдачний», «Тарас Шевченко», есмінці «Київ», «Чигирин», «Батурін» та ін. Вживалися інші заходи щодо розвитку Українського флоту.

Одначе події, які розгорнулися у лютому 1919 року, ще більше ускладнили справу. Війська Антанти захопили українське узбережжя Чорного моря, відтягли від України кораблі флоту. У таких умовах боротьба за флот набула нових форм. Так, наказом Морського відомства від 9 квітня 1919 року було проведено закон про організацію Військово-Морських Сил на узбережжі Чорного моря. Згідно з наказом сформовано у Вінниці, Коломиї морський полк (командир полковник Гаврило Никогда). До складу полку було зараховано моряків-наддністрянців з колишніх австро-угорських сил, а також частину службовців Морського міністерства. Крім цього, сформовано 1-й і 2-й гуцульські полки морської піхоти. Відтворювалися Дніпровська, Пінська військові флотилії. Успішно діяв бронепотяг «Чорноморець».

Разом з тим складні умови громадянської війни не дозволили сформувати 3-й гуцульський полк морської піхоти, як планувалося, та розв’язати інші питання. Не повністю сформовані морські частини, підрозділи вже влітку 1919 року брали участь у бойових діях в районах Проскурова, Жмеринки, Білої Церкви. Моряки мужньо воювали під час зимових походів армії УНР. Багато з них загинуло. 17 листопада 1921 року впав в бою і капітан 3 рангу Михайло Білінський, колишній морський міністр Директорії УНР.

Українська армія і її морські сили опинилися в надзвичайно складному становищі. З усіх боків їх оточували військові сили Антанти, більшовиків і білогвардійців Росії, Польщі, Румунії, які непримиримо ставилися до України як незалежної держави. Вони бачили Україну у складі своїх держав або поневоленою.

У таких умовах відстояти незалежність України і побудувати Український Військово-Морський флот було майже неможливо.

І сьогодні звинувачувати наших пращурів у допущених помилках — означає творити злочин проти старших поколінь. Інша справа: знати досвід моряків вітчизняного флоту, усвідомити уроки історії і не повторювати помилок минулого, тому що за них доводиться платити життям.

Старше покоління моряків за допущені помилки розплатилося дуже дорогою ціною. Значна їх частина була вигнана з Батьківщини. Тисячі наших співвітчизників після громадянської війни опинилися на чужині. Одні у військових таборах на території Польщі, інші — в долині «Роз та смерті» (Туреччина), треті — у складі Чорноморської ескадри в Бізерті (Туніс) і т.д. Всіх їх душила смертельна нудьга за рідною Україною.

Великі випробування випали і на долю військових моряків, які залишилися на Батьківщині і брали участь у відбудові Чорноморського флоту. Вони здійснили подвиг: побудували новий флот — нашу вітчизняну спадщину.

Таким чином, Український Військово-Морський флот в історичний період 1917—1920 рр. існував. До 29 квітня 1918 року нашими співвітчизниками велась напружена боротьба за його створення. Тому час від Лютневої революції 1917 до 29 квітня 1918 року (Дня народження Українського флоту) в історії названо періодом утробного розвитку.

З 29 квітня 1918 року, коли більшість екіпажів кораблів Чорноморського флоту прийняла підданство України, розпочався період безпосереднього існування і діяльності Військово-Морського флоту.

Але умови, в яких він опинився після свого народження, для розвитку були надзвичайно несприятливими. Різні політичні та військові сили прагнули ним заволодіти і використовувати в своїх інтересах. Тому, незважаючи на самовідданий опір, Український флот не витримав випробувань громадянської війни.

Одначе досвід боротьби нашого народу, бойова історія флоту, його традиції залишилися в спадщині поколінь нинішніх моряків.



Создан 19 ноя 2015