Флот Української Держави та УНР в 1917-1921 рр.

Неклієвич М. На Українській Чорноморській флоті 20 років тому.




Опубліковано: Неклієвич М. На Українській Чорноморській флоті 20 років тому.// Літопис Червоної Калини. – 1938. – Ч.4    с. 3-4.

 

 

На українській чорноморській фльоті 20 років тому

 

Написав: Підполковник корабельний інжинір Микола Неклієвич[1].

 

Двадцять років минуло…Як щось далеке, далеке встає іноді все пережите і сумно стає на серці…Було…могло бути, навіть повинно було бути краще, але «не так сталося, як бажалося».

 

Тепер, як відійшли далеко, вкрилися імлою ті роки, лекше, оглядаючись, бачити все те непевне, що діялося тоді і в богацько дечому бачити нашу вину. У перші години українського руху взагалі і на фльоті та у Севастополі зокрема мені довелося пізнати оту ганебну партійну боротьбу, коли на чолі всякої нашої громади поставлено клич: «Хай живе вільна Україна», а зчасом на цю самоціль забували як на щось вже другорядне задля задоволення так званої тоді «демократії». Народилися усякі «партії» і почались непорозуміння…

 

Замість того, щоб дбати про підвищення ідеї національної держави через поширення військових можливостей, через утворення військової сили, могутньої і національної, через безоглядну і повну українізацію нашої фльоти, почали «поглиблювати революцію», викидати ріжні кличі «клясової» боротьби, забуваючи про те, що ворогові це було лише на руку… А ворог не спав…Прийшов час і бідна Україна, віддавши знову чимало своїх синів смерти і мукам, залишилася у большевицьких кайданах.

 

Пригадую собі перші часи існування Української Чорноморської Громади у Севастополі. Це був величезний мент національного руху! У тую пору серед нас не могло навіть бути нікого, хтоб не вірив, що Україна, наша богата, величезна, козацька Україна – не буде…

 

Чорноморська фльота у своїй більшости була скомплєтована з українців. Це були діти, у більшости недосвідчені і несвідомі, але не злі діти і треба було перш за все вчити їх тому, що перша річ Батьківщина – Україна, а опісля того вже ріжниці між окремими партіями, та діялося навпаки.

 

Мало було на Чорноморській фльоті свідомих старших – українців, які безоглядно сталиб на чолі українського військового руху у Севастополі і у фльоті. У перші  часи було їх навіть 8-10 чоловіка. Серед них велику ролю грав, мій великий приятель підполковник по Адміральтійству (нині генерал-хорунжий) Володимир Олександрович Савченко-Більський[2] , який завжди підтримував ідею організації національної сили. Полковник Військово-Морського Судового Відомства (пізніше генерал-хорунжий – нині покійний, бо помер 19 квітня 1936 р. в околицях Парижа) Вадим Михайлович Богомолець[3] керував агітаційною секцією нашої Ради. Пізніш зявився у нас з Балтики сотник В.-Морського Судового Відомства Борис Олександрович Лазаревський[4]

 

По всіх секціях Ради було багато здібних підстаршин фльоти і матросів. Цікаво, що сам командуючий Чорноморською сльотою енергійний, розумний – державник віце-адмірал О.В. Колчак відразу поставився прихильно до Українського Чорномор. Руху. Причому ця прихильність ще побільшилась, коли у партійній боротьбі почався розвал фльоти, а українці показалися найбільш здисциплінованими. Його дружина з походження українка, була членом Чорноморської Громади.

 

Український рух на Чорноморській фльоті все ширився. На всіх кораблях існували «Українські Гуртки», як часом охоплювали більшу частину команди того чи іншого корабля. Відбулось кілька надзвичайно численних українських маніфестацій і походів в Севастополі, які показали міць українського руху і були гарно улаштовані, з великою кількістю жовто-блакитних прапорів, з учасниками, одягненими в національні українські одяги. А в одній маніфестації, то брав участь чумацький віз з круторогими волами і цілий відділ матросів з лінійного корабля «Св. Евстафій», перебраний за запорожців і на конях[5].

 

При Раді Чорноморської Громади зорганізовано й військово-морський «Клюб» імені Івана Сірка. Клюб був організацією національно-демократичною, але військовою, головне дисциплінованою, з метою міцної підтримки української справи озброєною рукою.

 

В липні 1917 року до Севастополя прийшов лінійний корабель «Воля» з Миколаєва – цей новий велетень дреднавт Чорноморської фльоти. З великою нетерплячкою уся Чорноморська Громада чекала на цей дреднавт, бо були відомости, що він прийде під нашим жовто-блакитним прапором.

 

Але «Воля» прийшла більш червона, маючи на гафелі великий андріївський прапор, на фок-машті червоний есерівський і лише над одною з 305-мм. башт повівав жовто-блакитний прапор.

 

Московські есери, а з ними і наші есери взяли тоді гору на «Волі». З ними ми почали боротьбу, яка таки привела, але аж в грудні 1917 р. до піднесення на «Волі» одного лише українського прапору, без андріївського і без червоного.

 

На решті кораблів в залежності від розвинення нашого руху почались піднесення українського прапору. Першим підніс цей прапор ескадренний міноносець «Завидний» («Заздрий»). На інших кораблях український прапор то підносивсь то опускався.

 

Наш український державний центр, Центральна Рада у Києві, тримала бік наших партійно-соціялістичних діячів і тому причинялася лише до дезорганізації нашого національного руху на фльоті на радість наших ворогів.

 

В цій безупинній боротьбі українського руху за своє національне «я» на Чорноморській фльоті пригадується один зі світлих моментів в листопаді 1917 року, коли в Севастополі одержано 3-ій Універсал Центральної Ради про проголошення Української Республики хоч ще і федеративної. Тоді всі кораблі Чорноморської Фльоти піднесли на визначений день, здається це було 25 листопада 1917 року, жовто-блакитні прапори, правда, що поруч з андріївським і червоними прапорами, а крейсер «Пам'ять Меркурія», то вже замінив андріївський прапор на один український. Тоді ж на площі коло пам’ятника Адмірала Нахимова відбулася українська парада, як частин команд з кораблів, так і військових частин Севастопольської воєнно-морської кріпости. Приймав почесний похід підполковник по Адм. В.О. Савченко-Більський в оточенню Ради, бо командуючий сльотою контр-адмірал Немітц (адмірала Колчака вже не було), не міг прибути. Парада пройшла блискучо. Українській моряки ще змогли показати тоді серед загально-революційного розкладу (бо ж в Петербурзі панували вже большевики) свою дисципліну і свою стару передреволюційну ще виправку і муштру та стрункими рядами, однаково одягнені, пройшли почетним походом[6] перед приймаючим параду. Парада зробила велике вражіння, як на населення, так і на наших ворогів, які в той же час почали підсилюватись новими большевицькими силами, що приїздили з півночі з Балтики і з большевицького Петербургу.

 

І закипіла знову боротьба. Наша ж Центральна Рада, мріючи про якусь абсурдальну міліціонну систему комплєтування фльоти, почала надсилати накази про звільнення до дому річників тих матросів – свідомих українців, які лише мріяли про продовження воєнно-морської служби на фльоті під рідним прапором. Це допомагало лише нашим ворогам. І кораблі почали частенько, а пізніш навіть майже що-дня змітувати під впливом того чи іншого агітатора своє національне обличчя. Висів андріївський прапор, заміняли його українським, потім червоним, і навіть чорним – анархістів, а потім з поворотом і т. д. І лише раз ціла Чорноморська фльота нарешті поскидала всі чорні і червоні плахти і піднесла єдиний жовто-блакитний український прапор – це було 29 квітня 1918 року, але під Севастополь вже підходили німці.

 

[1] Подав лейтенант фльоти Святослав Шрамченко. Стаття ця написана нашим видатним в.-морським діячем по українізації Чорноморської фльоти, Головою Військової Секції Чорноморської Громади і б. членом старого передреволюційного українського конспіративного гуртка в Севастополі «Кобзар». Автор виражає лише свій жаль, що майже всі його документи з тих часів, як дневник і інше, що лишилося на Україні певно пропали і він не має змоги тепер занятися більш подрібним опрацюванням споминів з тих часів, хоч і не покидає надії дати в майбутньому ще більш історичних відомостей.

[2] Див. ст. лейт. фл. С. Шрамченко «Рідкий ювилей», «Літ. Ч. К.», ч.9, 1937 р. стор. 7.

[3] Див. ст. лейт. фл. С. Шрамченко «Піднесення українського прапору на ескадр. міноносці «Завидний», «Літ. Ч. К.» ч. 12, 1935 р., стор. 15.

[4] Помер 24. IX. 1936 р. у Парижі.

[5] Тоді і автор був в однострою запорожського старшини і їхав на чолі цього відділу.

[6] Командував цим походом автор цієї статті.

 



Создан 20 июн 2014