Флот Української Держави та УНР в 1917-1921 рр.

 

Петренко І. Дещо з історії «1-го Гуцульського полку морської піхоти».




Опубліковано:  Петренко І. Дещо з історії «1-го Гуцульського полку морської піхоти»//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1934. — Ч. 2. — С. 3-5.

 

Дещо з історії «1-го Гуцульського полку морської піхоти»

 

Подав: пор. Іван Петренко.

 

Переглядаючи «Літопис Червоної Калини» прочитав я прохання подати відомости про «Гуцульський полк Морської піхоти».  З великою охотою подам ті відомости про полк, в якому я служив від сформування аж до останньої хвилини його існування, як окремої частини. Ці відомости будуть занадто коротенькі, неповні й недокладні, - чому й прошу щиро старих «гуцулів», які осталися в живих тут, особливо п. Рябокіня-Розанова доповнити й спростувати зауважені тут недокладности, як рівнож і п. Семирозума.

 

Один з найповажніших моряків, бувший морський міністр за Гетьмана, бл. п. старший лейтенант Михайло Білінський, цілий час носився з думкою сформувати частину для охорони в будучому чорноморського побережжя, а сьогодні – для боротьби з зовнішніми ворогами, для боротьби за державність. Бл. п. ст.. лейтенант Білінський  мав замір зібрати полк козаків виключно гуцулів і, наскільки правдиві були розмови, Національна Рада й Військовий Секретаріат ЗУНР погодилися на те. Й от з початку 1919р. бл. п. ст. лейтенант  М. Білінський почав зреалізовувати свої думки-мрії, почав формувати частину, яку й назвав «1-им Гуцульським полком Морської Піхоти». Формування розпочали в Станиславові, а далі перенесли до Бродів в лютому чи березні 1919 року. Командантом полку був призначений сотник Гемпель (старший), а  М. Білінський – комендантом дивізії Морської піхоти. Почалося найперше поповнення старшинського й підстаршинського складу й більшість старшин попала з гетьманських полків, найбільше з 34-го Лубенського пішого полку.

 

Нас, 7 старшин з 34-го Лубенського полку, волею й наказом Вищої Влади відряджено з полку до Винниці, Волочиськ, Фридрихівки, й до Бродів, де на власне бажання ми були перенесені до 1-го Гуцульського полку Морської піхоти. Гуцульський полк Морської піхоти знаходився в стадії формування аж до Оскілківського заколоту. В той час уже полк майже мав повну кількість старшин, підстаршин, і козаків на 1 курінь. Командант полку сотн. Гемпель був десь у Рівному в часі Оскілківського заколоту. В той час уже полк майже мав повну кількість старшин, підстаршин і козаків на 1 курінь. Командант полку сотн. Гемпель був у Рівному в часі Оскілківського заколоту, й ми телеграфічно одержали наказ від нього заладуватися до вагонів і виїхати цілим полком до Рівного. Наказ коменданта полку полк виконав негайно й заладувався на ст.. Броди. Але в цей час інформує нас команда двірця в Бродах про стан речей, про Оскілківське повстання й що Оскілківщина майже зліквідована. На наші запити в Штабі Дієвої  Армії: «Що далі нам робити?» - одержали ми наказ розладуватися й вернути до місця свого постою. Пізніше виявилося, що сотн. Гемпель приймав участь в спробі захоплення верховної влади отаманом Оскілком у свої руки й мав замір втягнути в ту історію й 1-ий  Гуцульський полк Морської піхоти. Сам же к-т полку, сотн. Гемпель, втік разом із от. Оскілом до Поляків по ліквідуванню повстання. Довго вже нам у Бродах не прийшлося бути, бо незабаром одержали ми наказ від к-та дивізії, аби полк виїхав до Станиславова, де, наказ говорив, мали ми одержати тих 1900 гуцулів, обіцяних Військовим Секретаріятом ЗУНР, й тоді рушити на фронт.

 

Це було десь у квітні, коли обставини обох Армій УНР і УГА погіршало й обидві, стікаючи кров’ю, відступали до Збруча. Тяжкий і грізний то був час! У виконанні наказу полк заладувався до вагонів і рушив на Станиславів. На ст. Тернопіль  ми стрінулися з «Запоріжською Січчу» от. Божка, який, по переході через Румунію, їхав на фронт. От. Божко нас затримав і наказав влитися до Запоріжської Січі. Між іншим мушу зазначити, що по сотн. Гемплеві призначили к-том полку поручника Петра Сича. К-т полку, по нараді зі старшинами полку, відповів, що виконуємо наказ к-та дивізії й перше мусимо порозумітися, чи з к-том дивізії ст. лейтенантом Білинським, чи з відділом (департаментом) морським при міністерстві військових справ. По порозумінню одержали ми наказ «підлягати Запоріжській Січі тільки в оперативному відношенні й зберігти окремішність внутрішнього життя, як цілком окремої частини». Всі були щиро задоволені, що нарешті  скінчиться нудне, непотрібне сидження в запіллю й з радістю вирушили на фронт. Знову ми повернулися до бойового життя!

 

Відібюся трохи в бік, а власне хочу трохи написати про однострій старшин і козаків 1-го Гуцульського полку Морської піхоти. Старшини були зодягнені в чорні штани на випуск (до черевик) з малиновими кантами, чорний френч рівнож з малиновими петлицями й кантами на манжетах й ковнірі френча з відзнаками ранги на рукавах, жовті галуни, плащ рівнож з чорного сукна з малиновими кантами й петлицями. Кашкет звичайний сукняний чорний з дашком і кокардою з тризубом, як і в решті частин Української Армії. Озброєні мали бути в пістоль і «кортик» чи багнет. Козаки ж також одягнені були в чорний френч, чорні штани до черевик, шинеля чорна, а кашкет чорний сукняний без дашка зі стрічкою, як у матросів з написом «1-ий Гуцульський полк Мор. піхоти», а кіннотники (бо була одна сотня кінноти при полку) штани до чобіт і кашкет звичайний, чорний, як у старшин з дашком. От так виглядав одяг старшин й козаків полку. Сукно чорне видала інтендатура, але пошила чи властиво замовила, коли пішли в наступ, у кравців у Камянці Подільському.

 

Зверну знову на просту дорогу й буду продовжувати історію полку.

 

1-ий Гуцульський полк Морської піхоти перше бойове хрещення одержав, як не помиляюся, дня 5 травня 1919 р. при переправі через Збруч з Галичини в боях з більшовиками. То був час, коли Галицьку Армію поляки відіпхнули майже до Збруча, а Армію УНР більшовики загнали аж за Збруч і армії одна до другої стояли плечима 18-25 км. В той час ми кинулися на більшовиків через Збруч, а Галицька Армія на поляків і відразу почали поширювати свою територію, - пас, на якому опинилися з волі наших ворогів. А далі пішли бої за боями: Ярмолинці, Копайгород, Фельштин, Глодоси, Бар, Коростовецький ліс, пост Подільський (здається так називався пост перед ст. Жмеринка), й знову нас відпихали, а потім знову ми набирали духа й добиралися аж в Жмеринку й знову відпихали нас більшовики назад. Цікаві й дорогі для нас бої були: під м. Фельштином, де нас більшовики оточили й з великими стратами вирвалися ми – гуцули (так нас називали), Штаб Запоріжської Січі (який цілком з початку був стратив голову з от. Божком на чолі) й куріні Січі. Ми стратили свого полк. лікаря Яковенка, декілька забитих і ранених, а крім того чимало полоненими , а майно чи обоз І. порядку цілком попав до більшовиків. Одного галичанина (прізвища не пам’ятаю), який втікав разом з лікарем Яковенком й який боронився, не хотячи здатися, покололи багнетом (щось 10-11 легких ран), та він притягнувся до полку й вигоївся. Лікар Яковенко здався й більше до полку не повернув.

 

Далі під м. Баром товклися довший час, аж нарешті скочили аж до Жмеринки. Вуличні бої в Жмеринці. Більшовики випхали нас не тільки зі Жмеринки, а й з Бару. Знову починай зпочатку. Був то може найтяжчий час для Армії…Кожна бійка давала страти убитими й раненими, бо до полону майже ніхто не попадав, усіх забивали; відпочинку частини не мали, бої без перерви, поповнення не було, а по кожному новому бою набоїв рушничних і гарматних все меншало й меншало, доходило по 10-15 набоїв на кожного козака. Ці явища не підносили настрою, а впливали пригнічуючо. Це метання, це бігання взад та вперед, ця показна безсилість перемогти червоних і погнати їх – важким тягарем лягла на нас усіх і душила, тиснула нас… Були хвилі, коли чекали смерти від ворожої кулі, як вибавлення, то знову хвилі, коли хотіли битися до загину, перемогти московських більшовиків, вигнати зі своєї кровю власною й дідів й прадідів орошеної землі…А знову були хвилі зневіри, бо гурток борців був дуже малий.

 

Підняв настрій, підбадьорив і підсилив трохи підхід повстанців з отаманом Ю. Тютюнником. Не дуже багато їх прийшло, але в час, бо саме ми вибивалися зі сил, бо саме в нас, як кажуть, витекала остання кров…Почули ми, що не тільки нас горсточка бореться за Державу, але й решта народу спішить помогти по можливості  нам і душею та думкою разом з нами…Зміцнилася віра й надія на остаточну нашу перемогу над ворогами й з подвійною силою й енергією кидалися на ворогів і знову почали гнати до Бару й до Жмеринки.

 

А далі прихід до нас Галицької Армії цілком змінив уклад сил: перевага одразу помітна стала на нашому боці й червона армія покотилася й покотилася… В цей час от. Божка усунено від командування київською групою, в яку входив наш полк , а командування обняв отам. Ю. Тютюнник. Ми наступали в напрямку на ст.. Цвітково, де наткнулися на добровольчу армію ген. Денікіна. Спочатку не билися, але на другий чи третій день, коли пертрактації ні-до-чого не привели, знову почали свою мову рушниці, кулемети та залізні пащеки гармат. Війна з армією Денікіна була тяжка. Вони озброєні, одягнені. їм і Англія і Франція помагали, вони мали танки, а ми – босі, роздягнені, майже голодні, не так добре озброєні, ніхто нас не підтримує й не підсилює, а ще в додаток і хорі на тиф майже на 50 процент…Почався відворот, наскоки добровольчої кінноти на нас…відступ…відбивання кінних атак… Тут дуже добре стала в пригоді нам наша кінна сотня з сотн. Новиковим на чолі. В часі відступу «гуцули», чи наш полк, як здисциплінований, тримався добре, чому й занадто великих страт ми не понесли, а що найголовніше, що не було втікання до добровольчої армії ні старшини ні козаків, - чим не всі частини в той час могли похвалитися. В цей час уже був сформований і 2-ий полк Морської піхоти й навіть приймав участь в де-яких боях. Далі відворот, чи навіть розгром армії УНР по переході до Денікіна УГА, відхід до Староконстантинова й далі до Любара. Наказ після реорганізації Армії під командуванням ген. Омеляновича Павленка й от. Ю. Тютюника вирушити в запілля добр. армії. В Любарі 6 грудня 1919 р. рушили в перший зимовий похід і 1-ий Гуц. полк Мор. піхоти ввійшов до складу 5-го збірного полку Київської дивізії, як сотня, а кіннота влилася до збірного кінного полку, куди багато пішло й піхотинців з полку.

 

З початком зимового походу стали ми відчувати велику страту в людях: багато хорувало на тиф, а багато й втікало. З початку в сотні було багато старшин на посаді козаків, а по новому році к-т сотні, б. к-т 1 гуц. полку пор. П. Сич з братом І. Сичем захорували на тиф і спробували пробратися на Полтавщину кіньми. Це їм по чуткам не вдалося: більшовики їх злапали й розстріляли. Перебули зимовий похід  в пішій сотні зі старшин: сотн. Михайло Піддубний, пор. Іван Петренко і пор. Петро Коротун, а в кінній сотні: сотн. Новиків, сотн. Цегельниченко і хорунжий Горецький. Здається, всі, а може про кого й забув. Козаків збереглося чоловіків 30 в піхоті й стількиж, може й більше трохи в кінноті. В складі Збірного полку Київської дивізії приймали участь у всіх боях з добр. армією й з червоними. Вознесенськ (поповнення зброєю й набоями), Балта, Вапнярка й перехід через фронт до 3-ої залізної дивізії в Мясківці, Савчині в районі Ямполя на Поділлю. Цей самий гурток «гуцулів» перебув кампанію року 1920, як окрема 1 сотня 29 стрілецького куріня. Були інтерновані в таборах Олександрів, Каліш, Щепюрно. І 2-ий зимовий похід генерала Ю. Тютюнника в листопаді 1921 р. з таборів інтернованих нас не минув. Пішли знову всі й чимало залишилося там під Базаром і входять в рахунок «359» розстріляних більшовиками. В цім поході брав участь і творець 1-го Гуцульського полку Морської піхоти бл. п. ст.. лейт. М. Білінський, який був ранений в ногу й по перемозі кінноти Котовського під М. Миньками, не бачучи можливости втекти, застрілив себе сам. Згинув без вісти сотн. Піддубний М., а раненим вернувся з походу пор. Петренко. А тепер розсіялося по цілому світі й сліду не залишили.

 

Найбільший склад полку був у вересні чи жовтні 1919 р., бо доходив до 700 чоловіка по реєстрам, бойовий склад піхоти 200-300 багнетів, а кінна сотня – до 50 шабель.

 

Де-які відомости й більш докладніше дати та назви місцевостей посідає історія 4 Київської дивізії. членом історичної комісії я був і пам’ятаю, що подавав деякі дані. Цей документ не знаю де є, але доручений він був генер. Ю. Тютюнникові перед переходом його в 1922 чи 1923 р. до більшовиків.    

 

 



Создан 20 июн 2014